Сисоєва Зоя Василівна — учасниця ліквідації наслідків Чорнобильська катастрофа, 2 категорія.
Увесь світ із болем і жахом згадує 26 квітня 1986 року — день, коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Минуло багато років, але її наслідки ми відчуваємо й досі. Це трагедія, яка торкнулася кожного, і про яку не можна згадувати лише кілька разів на рік — вона потребує постійної уваги й пам’яті.
Сисоєва Зоя Василівна у 1986 році працювала заступником начальника ОРСА з питань громадського харчування. У червні того ж року їй, як і багатьом іншим, довелося вирушити у відрядження, яке назавжди змінило її життя.
20 червня 1986 року групу працівників ОРСА у складі 30 осіб направили до міста Чорнобиль. Їхнім завданням було організувати гаряче харчування для спеціалістів, які працювали над ліквідацією наслідків аварії. Щомісяця такі бригади змінювали одна одну, приїжджаючи з різних областей України.
«Нам сказали, що це звичайне відрядження. Ми мали лише готувати їжу. Ніхто не пояснював, наскільки це небезпечно і що насправді відбувається», — згадує Зоя Василівна.
21 червня бригада прибула до Чорнобиля. Працівників одразу направили до столової №7, що знаходилась на острові. Вже під час в’їзду до зони стало зрозуміло: ситуація далека від звичайної. Люди були в респіраторах, проводилися постійні перевірки дозиметрами.
«Тоді ми вперше усвідомили, що це не просто відрядження», — говорить вона.
Працівники прийняли вахту від колег із Хмельницької області. Їм видали спеціальний одяг, який змінювали щодня. Робочі умови були надзвичайно важкими: доводилося працювати по 18–20 годин на добу, готуючи сніданки, обіди та вечері для ліквідаторів.
Стояла виснажлива спека. У приміщенні столової було важко дихати, вентиляцію вмикати забороняли. Втома була неймовірною — люди ледве трималися на ногах.
«Але ми розуміли: тим, кого ми обслуговуємо, ще важче. І це давало сили працювати далі», — згадує Зоя Василівна.
Історії таких людей — це нагадування про справжню ціну подолання наслідків Чорнобильської трагедії. Вони не були на перших шпальтах газет, але їхня праця була життєво необхідною. Саме завдяки таким людям, їхній витримці й самопожертві вдалося підтримувати тих, хто безпосередньо боровся з наслідками катастрофи.
Ми маємо пам’ятати про їхній внесок — не лише у дні річниць, а щодня.
