Південноукраїнська міська рада Офіційний вебсайт

Анциферов Євген Валерійович

Анциферов Євген Валерійович

02.03.1983 – 22.09.2024

Народження та диво виживання

Євген Анциферов народився 2 березня 1983 року в місті Лисичанську Луганської області. Його поява на світ була справжнім медичним дивом. Через важкий резус-конфлікт та критичний стан матері лікарі практично не давали шансів на виживання ні їй, ні дитині. Всупереч усім прогнозам, хлопчик народився здоровим богатирем — вагою 5 кілограмів і з довгим густим волоссям.

З самого раннього дитинства Женя відрізнявся феноменальною витривалістю та стоїчним характером. Мати згадує, що він ніколи не плакав від фізичного болю. У віці 7 років перед вступом до школи, піддавшись на дурний виклик однолітків «на перевірку мужності», він наскрізь проткнув собі ліву долоню гострим ножем. Прийшовши додому до матері з ножем у руці, хлопчик не проронив жодної сльози — лише сильно тремтіла губа, видаючи внутрішню напругу.

Дитинство, юність та спорт

Євген ріс у відомій та шанованій на Луганщині родині. Його дідусь був директором шахти, а батько — олімпійським призером з веслування на каное серед юніорів. Сам Женя успадкував від батька неймовірні спортивні дані, а від матері — гострий розум. Він ріс дуже високим і статним (у 12 років його зріст уже становив 176 см, а в дорослому віці наблизився до двох метрів).

За ним буквально бігали тренери з футболу, легкої атлетики, самбо та карате. Євген мав вражаючу природну гнучкість та координацію: без спеціальної підготовки міг з місця скрутити подвійне сальто, а у віці 41 року легко повторював знаменитий поперечний шпагат Ван Дамма між двома автомобілями.

Окрім спорту, він мав художній талант і чудово малював, точно відтворюючи портрети близьких. При цьому Женя ріс феноменально скромним, чесним і зовсім позбавленим хвастощів хлопцем. У школі (закінчив ЗОШ №26 у Лисичанську) он завжди захищав слабких та користувався величезною повагою у вчителів та однокласників.

Підприємницька діяльність

Незважаючи на те, що мати Євгена успішно займалася великим бізнесом, і родина могла дозволить собі подорожі по всьому світу, Женя категорично відмовлявся від легкого життя за чужий рахунок. Більше того, він принципово приховував, чиїм сином є, заявляючи матері: «Я — це я, а ти — це ти. Я не хочу, щоб говорили, ніби за мене все робить мама».

Закінчивши 9 класів, Євген вступив до Гірничого технікуму, де здобув спеціальність гірника. Однак пов'язувати життя з роботою в шахті не став. Рано почавши працювати, Євген самостійно, без сторонньої допомоги, відкрив приватне підприємство (ПП) у сфері великогабаритних вантажних перевезень. Він успішно керував власним парком вантажних автомобілів (КАМАЗи, КРАЗи), займаючись місцевими перевезеннями вугілля та лісу. Був одружений, виховував улюблену доньку Ярославу, яка виросла схожою на батька як дві краплі води.

Війна, евакуація та важка хвороба

Вперше статус ВПО (внутрішньо переміщеної особи) родина отримала ще у 2014 році, коли Лисичанськ сильно постраждав від перших бойових дій, але згодом вони повернулися до рідного міста.

У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення РФ, ситуація стала критичною. Бабуся Євгена на той момент була вже важкохворою, прикутою до ліжка. Коли почалися масовані бомбардування Лисичанська, доглядальниці втекли. Євген категорично відмовлявся евакуюватися без бабусі, оскільки дав їй непорушне слово, що поховає її на рідній землі поруч із близькими.

9 квітня 2022 року під завалами та обстрілами волонтери дивом вивезли Євгена, його лежачу бабусю та їхнього домашнього улюбленця — мопса. З Лисичанська чоловік їхав буквально в тому, в чому стояв — у футболці та шортах. Через Умань вони дісталися міста Южноукраїнськ Миколаївської області, де Євген продовжив самовіддано доглядати за хворою бабусею аж до її смерті наприкінці 2022 року.

Пережитий колосальний стрес та фізичні навантаження підкосили здоров'я Євгена. Через важке защемлення сідничного нерва та прогресуючу хворобу опорно-рухового апарату (протрузії) він цілий рік буквально не міг ходити і пересувався по квартирі навкалішках або повзком. У цей період виплати припинилися, грошей не було, але Євген проявив залізний характер. Без лікарів, виключно на силі волі, він зумів піднятися на ноги, хоча сильна кульгавість залишилася, і бігати він фізично так і не навчився.

Добровільний шлях на фронт

Незважаючи на те, що Євген ледь пересувався, мав плоскостопість та натягнутий лицьовий нерв після перенесеного в дитинстві невриту, он не зміг залишатися осторонь. Чоловіка мучило те, що на фронті гинуть молоді хлопці, а він залишається в тилу.

Мати благала його залишитися, вказуючи на те, що він хворий і фізично не готовий до навантажень. На це Євген відповів однією ємною фразою, яка раз і назавжди закрила дискусію:

«Мамо, ти ж сама мене навчила, що честь дорожче життя. Все. Якби ти була чоловіком, ти б сама туди пішла».

19 липня 2024 року Євген Анциферов самостійно, абсолютно добровільно прийшов до Южноукраїнського ТЦК та СП. Мати була впевнена, що військово-лікарська комісія (ВЛК) визнає його непридатним через стан спини, проте його визнали придатним. Євген чудово розбирався в комп'ютерах і був водієм від Бога, тому просив направити його туди, де його навички принесуть максимальну користь технічного забезпечення. Йому пообіцяли посаду водія або оператора БПЛА.

Військовий шлях та загибель у першому бою

Євгена направили до навчального центру в Ольгопіль (Вінницька область). Завдяки своїй природній відповідальності та лідерським якостям, у «навчанці» він був призначений командиром відділення. Навчання тривало близько півтора місяця.

10 вересня 2024 року після завершення підготовки він прибув до Житомира, звідки потрапив у розподіл військової частини А4355 (77-ма окрема аеромобільна бригада ДШВ). Всупереч обіцянкам, великого сорокарічного чоловіка з хворою спиною, який шкутильгав, розподілили на найважчу та найнебезпечнішу посаду — навідника гранатометного відділення взводу вогневої підтримки аеромобільної роти (штурмовика).

Коли Євген здзвонювався з матір'ю, він заспокоював її і приховував, що його відправляють на передову, жартома кажучи, що він «просто ходить на роботу, як на завод». Перед відправкою мати купила натовську каску, але бронежилет він просив не брати, до останнього оберігаючи її серце фразом: «Мам, я ж не штурмовик, мне не надо».

13 вересня 2024 року підрозділ прибув у район села Богоявленка (Волновазький район, Донецька область). Цей напрямок виявився справжнім пеклом, де велися безперервні штурми, а інтенсивність боїв, за словами побратимів, перевершувала навіть оборону Бахмута.

19 вересня 2024 року Євген Анциферов уперше вийшов на бойову позицію («на нуль»). Цей бій став для нього першим і останнім. Через всього три дні, 22 вересня 2024 року, під час відбиття запеклих штурмових дій ворожої піхоти поблизу н.п. Богоявленка, солдат Анциферов мужньо загинув, до кінця виконавши свій військовий обов'язок.

Його тіло було повернуто в ході обміну. Офіційна ДНК-експертиза (включаючи незалежне підтвердження в Нідерландах, проведене за допомогою фінських друзів матері) підтвердила загибель Євгена. Він був похований з на кладовищі міста Южноукраїнськ, яке стало для нього останнім земним притулком. Євген посмертно представлений до державної нагороди за мужність.

До самого кінця він залишився вірним своєму головному життєвому орієнтиру, довівши, що честь дійсно дорожче за життя.


Рішенням Южноукраїнської міської ради від 25.06.2025 №2329 присвоєно звання «Почесний громадянин Южноукраїнської міської територіальної громади» посмертно.